ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ ДЕРЖАВИ ЯК ОБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ СТРІМКОГО РОЗВИТКУ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Анотація

Стаття присвячена концептуалізації обороноздатності держави як самостійного об’єкта публічного управління в умовах стрімкого розвитку штучного інтелекту (далі – ШІ). Актуальність дослідження зумовлена тим, що покоління великих генеративних моделей змінюються швидше, ніж законодавці й урядовці встигають на це реагувати, а поняття «обороноздатність держави», «оборона» та «національна безпека» в науковій літературі здебільшого вживаються як синоніми, що ускладнює формування чіткого предмета публічного управління в цій сфері та розмежування повноважень між суб’єктами сектору безпеки й оборони. Метою статті є концептуалізація обороноздатності держави як об’єкта публічного управління та визначення її співвідношення із суміжними категоріями в умовах поширення ШІ-технологій. Використано системний підхід, порівняльний метод, контент-аналіз наукових і нормативних джерел. Систематизовано наукові підходи до трактування обороноздатності, оборони та національної безпеки. Обґрунтовано критерії їх розмежування; визначено дуальну роль штучного інтелекту – як інструмента підвищення обороноздатності та як джерела нових асиметричних загроз. Охарактеризовано управлінські імплікації темпоральної асиметрії між циклом оновлення ШІ-технологій і циклом нормотворення. Зіставлено запропоновану концептуалізацію з альтернативними науковими позиціями. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні обороноздатності держави як самостійного, відмінного від оборони й національної безпеки, об’єкта публічного управління, предметна межа якого визначається сукупністю керованих (а не лише природних чи безумовних) чинників спроможності держави. Практичне значення результатів полягає в можливості їх використання для вдосконалення програмних документів у сфері оборонної політики та цифрової трансформації сектору безпеки і оборони України.